Форма входа
Читем онлайн Украинка против Украины - Константин Деревянко
Шрифт:
-
+
Интервал:
-
+
Закладка:
Сделать
Короче, все они демонстрировали возмутительное отсутствие революционности. Естественно, для Украинки такое творчество — нож острый. Вот в журнале "Правда" вышел роман Александра Конисского (1836–1900) "Борьба". Двадцатилетняя племянница пишет дяде: "Ще ви про "Боротьбу" питаєте. Про неї так як і нічого не говорять, бо "Правди" ніхто не бачить, не знаю, для кого її видавці ховають. Єдина людина, що її отримує (з тих, що я знаю), казала мені, що в сьому романі змальовані (краще сказати "змазані") всі молоді і старі українці. Автора Ви угадали, та й видно коня по поході. А що до мене, то мені навіть бридко говорити про такий роман — цур йому!" Романа она не читала, но это и не обязательно. Все равно — "цур йому!"
"Псевдонім", "Циклоп", "Поліфем" — жартівливі прізвища, які надавали О. Я. Кониському Драгоманів і Леся в своєму листуванні" (11, 83). Почему Циклоп? "Вперше названо його Циклопом у "Києвлянині" ("одноокий Циклоп у своего монумента"). Кониський мав одне око сліпе і мешкав тоді на Бульварі коло пам’ятника… "(11, 49). Через два года она пишет брату: "Взагалі циклопічні справи процвітають, помиїв розливають по Києву немало. Не бажала б я Циклопові звертатись до мене тепер… бо я не ручу за себе і можу зробити який-небудь скандал, не знаю навіть який іменно. Не хочу тобі розписувати про всяку циклопічну капость, а її зібралось чимало…" Чуть позже — дяде: "Я б не хотіла стріватися з сим псевдонімом, бо я ще не знаю, чим можуть скінчитись наші розмови, добре, коли не яким скандалом. А нехай йому цур врешті!.. Від циклопічної будови падає все-таки досить велика і темна тінь, і вона накриває частину нашої "Плеяди", проти сеї тіні треба боротись тим з нас, що непокриті нею…"
Неприемлема религиозность журнала "Правда": "Циклопові барани не вважають ні на ультрамонтанство "Правди", ні на що, бо у них критичного тямку дуже мало… А що Циклоп міг писати про аграрні інтереси селян і т. п., то се нічого не значить, бо він ніколи не знає сьогодні, що говоритиме завтра. Незважаючи на се, він має певний вплив і тут, і за кордоном (за кордоном, може, більш матеріальний), правда, що коло нього все більш люди дуже молоді або малоосвічені, "немовлята", "темні сили" і "12 спящих дев", але інші поміж них вірять йому, як богові і жертвують сили і час на його праве діло…"
Из большого творческого наследия Конисского-прозаика Франко на первое место ставил рассказы "з українського народного життя", считал их "артистично найціннішими", такими, которые "все-таки вищі від більшої часті того, що продукувалося у нас на Галичині" (20, 20). Но для обвинительного заключения против Александра Конисского достаточно уже того, что он был автором "Молитвы за Украину":
Боже, Великий Единый,Нам Украину храни!..
Музыку написал Н. Лысенко и получился известный гимн. Украинка сказала бы (а может и сказала) на это: "А цур їм!".
Или еще компромат: Конисскому хотелось "слов’ян усіх в одній сім’ї побачить"… Ну куда это годится? То ли дело "европейский дом"! А писатель таким критикам отвечал:
Не вірю я рабам-панам,Бо віри в їх немає,Вони давно свого ХристаНа ідолів зміняли. (20, 520)
* * *Сергей Ефремов, один из последователей "батьки" Конисского, опубликовал в "Киевской старине" статью "В поисках новой красоты". Украинка не могла не откликнуться: "Зайнята була і полемікою проти статті Єфремова… Озивається давня Конищина і нудить мене від неї і поривається в мене душа нащадка Драгоманова". По словам биографа, "зачепив він і Лесю Українку "як критика, і як публіциста"… Леся вирішила пополемізувати з Єфремовим на сторінках тієї ж "Киевской старины" ("Паскудна приказка: "Не выносить сор из избы!" А куди ж його виносити? "В избу", чи що? Та все ж, коли так, то не треба ж його ще більше наносити в хату знадвору, а то хата "забезднится")… Вона схилялася до думки, що й сам Єфремов, і його товариші, "виховані під егідою покійного Кониського", люди працьовиті, чесні й "з добрими намірами", а що Бог їм "талану і великого розуму" не дав, то вони з того не винні…" (7, 336).
4.8. И. Нечуй-Левицкий
В статье "Наше літературне житє в 1892 році" Франко на первом плане ставит Конисского и Нечуй-Левицкого. Но Украинку на мякине не проведешь. Племянница — дяде: "Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, як би вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тільки сміються з того "Чорного моря", а прочитавши його, можна тільки подумати, чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти. А пожалься боже того пера й чорнила! Мені тільки жаль, що наша бідна українська література отак поневіряється через різних Нечуїв, Кониських, Чайченків і т. п. "корифеїв", а то, про мене, хоч би їхніми творами греблі гачено".
"Чайченко" — это псевдоним Б. Гринченко. Но о нем чуть позже. Пока черед И. Нечуй-Левицкого (1833–1918). Украинка смеется над его произведением "Над Чорним морем. Повість Івана Левицького. Львів, 1891". Драгоманов, критикуя повесть, цитировал приведенные выше слова из письма без указания на автора "як думку прогресивної української молоді". А "прогрессивная украинская молодежь" в лице племянницы рецензента в свою очередь откликается на дядину рецензию: "Читала я дядькову рецензію. Все то, все правда, та тільки, по-моєму, на такі "романи" то шкода й мови псувати…". Это она писала в 20 лет. А через 2 года — еще Драгоманову о том же: "Правда Ваша, що в "Зорі" оскудение видно, коли ж там якось так запанувала левицько-чайченківська школа, що й протиснутись крізь неї трудно. Чи то ми ще стоїмо на такому низькому ступені розвитку літературного, що у нас іще пишуться і читаються і навіть декому подобаються такі речі, як "На розпутті", "Поміж ворогами" і т. п. Чи довго ж ми стоятимем на сьому ступені?!" Первое произведение — повесть Гринченко, второе — Нечуй-Левицкого.
Ее муж К. Квитка вспоминал о тех писателях, к которым Украинка относилась хорошо, а затем продолжает: "Діаметрально противним було її відношення до Нечуя-Левицького. Хоча і сей був працьовитим і совісним розрібником мови і стилю, вона не могла йому пробачити браку літературного смаку і находила, що він зовсім не письменник і що, крім знання мови, у нього нічого нема. Не раз згадувала про "зелені їжаки" на зразок несмаковитості його". Между тем, Франко считал Нечуя одним из наиболее глубоких знатоков украинского крестьянства.
Единственное, что могло понравиться Украинке у Нечуя — это его безверие. "Любив він і багатьох російських письменників, особливо Льва Толстого і Миколу Лєскова.
— От велетень цей яснополянський мудрець! — казав він про Л. Толстого. — Читаєш його твори, то іноді аж мурахи по спині бігають… Одного не люблю в Толстому — чого то він носиться з отим Богом? Дивно! Я ось учився по духовних школах, а Бог мені, як кажуть київські міщани на Кожум’яках, "без надобності" (16, 476). Глубокий был мыслитель. Другой мемуарист вспоминал: "Ми вже повернулись до брами, коли з високої дзвіниці нам навздогін ударили дзвони. Юрба прочан кинулась на той дзвін, неначе овечки до ясел із сіном.
— А знаєте, — на худорлявому обличчі старого письменнника хитра усмішка, — знаєте, добюродію, яку то пісню виспівують дзвони? Нумо, послухайте. Малі аж захлинаються, благають, випрошують: "Дай, дай, дай!" Великі вже не випрошують, а басом, як той становий, вимагають: "Дай-а-й!" Середні, щоб було не злякались вівці-парафіяни, і собі голос подають: "Дай, дай і прямо в рай!" (16, 477). Вот и все, что вынес Нечуй из Киевской духовной семинарии (8 лет) и Киевской духовной академии (4 года). Не густо. Стоило ли для этого так долго учиться? Большой оригинал.
"Несмаковитість" в полной мере была присуща не только Нечую, но и Гринченко.
4.9. Б. Гринченко
В 1891 году он перечислялся среди тех "корифеїв", которые заслуживают того, "хоч би їхніми творами греблі гачено". Через два года она приводит его произведение "На розпутті" для иллюстрации низкого уровня литературного развития. Затем в письме матери его именем обозначается последняя степень скуки и тенденциозности: "Читав Кононенко довгу повість, шкода тільки, що вона скучна і тенденційна до останньої крайності (a la Чайченко!) і до збірника йти не може". Зато сегодня произведения Гринченко (1863–1910) могут смело идти в наши школьные программы. Скука и тенденциозность, видимо, исчезли.
Еще один его псевдоним — "Вартовий". Племянница — дяде: "Чудна людина сей Вартовий, часом говорить, як чоловік, а часом, як настоящий невіглас! Сі порівняння цілої літератури з "шматом гнилої ковбаси" і т. п. — се щось не світське!". "Як чоловік" — в смысле: "як людина". (Вообще, "украинский" язык Украинки — это тема для отдельного исследования. Но не будем отбирать хлеб у "мовознавців").
На этой странице вы можете бесплатно читать книгу Украинка против Украины - Константин Деревянко бесплатно.
Похожие на Украинка против Украины - Константин Деревянко книги
- Быт и нравы царской России - В. Анишкин - Культурология
- Любить по-советски: figurae sententiarum - Константин Богданов - Культурология
- История сумок. От сумы до чемодана - Анна Таут - Культурология
- Награда как социальный феномен. Введение в социологию наградного дела - Александр Малинкин - Культурология
- Художник Константин Васильев - Анатолий Доронин - Культурология
- Короткая книга о Константине Сомове - Галина Ельшевская - Культурология
- Саморазвитие по Толстому - Вив Гроскоп - Культурология / Публицистика
- Сосуды тайн. Туалеты и урны в культурах народов мира - И. Алимов - Культурология
- Москва. Загадки музеев - Михаил Юрьевич Жебрак - Исторический детектив / Культурология
- Страшный, таинственный, разный Новый год. От Чукотки до Карелии - Наталья Петрова - История / Культурология
