Форма входа
Читем онлайн Село не люди - Дашвар Люко
Шрифт:
-
+
Интервал:
-
+
Закладка:
Сделать
– Давай рушницю…
– Може, автомат?.. Здурів! Так іди.
– А скільки…
– От вам би всім одне – скільки та скільки. Йди! Не скривджу.
– Зараз кажи, бо в мене й удома справ вистачає.
– Десять гривень за ніч.
– За ніч? То чого мені серед білої днини туди пертися?
– Ну, того… Не за ніч, а за добу.
– Тоді хай двадцять гривень. Скільки мені там тирлуватися?
– Та тижні зо два. Йой! Чотирнадцять діб, та по двадцять гривняків. Ти мене розориш, Романе! Ні, мабуть, не треба, – махнув рукою Залусківський.
– Е, стій! А давай без грошей.
– Без грошей? Давай! – повеселішав Залусківський.
– Трактора даси. Я поле своє виорю. Озимину засію.
– Хай буде, але на своєму пальному оратимеш!
– Добре, – Роман відштовхнувся від постаменту, підвівся. – То я пішов?..
– Поїсти із собою візьми. І щось тепле. Ночі вже холодні.
– От який ти в нас дбайливий, Залусківський! – осміхнувся Роман.
– Атож! Що би ви без мене робили. Повиздихали б! – образився Залусківський.
Роман махнув рукою, пішов до хати.
– Рай! Збери щось поїсти. Мені роботу дали!
– Із грішми?
Романова жінка Раїса якраз капусту шаткувала: на столі гора порубаних качанів, на підлозі – ще голівок із тридцять.
– За трактора домовився. Та збирай уже.
Раїса руки від солі об фартух витерла:
– Таж хліб тільки післязавтра привезуть.
– Сама зліпи! Не безрука! – скрипнув зубами Роман.
– Зараз зліплю. А що за робота? – Раїса язиком плеще, а руки вже працюють: борошно дістала, яйце вбила, сільки трохи, водички. Буде балабуха.
– Вигідна. Копу Залусківського біля кургану стерегти. Два тижні. Трохи покручуся, а потім Сашко мене підмінить, а я – на наше поле. Треба ж йому раду дати.
– А чо’ ту копу стерегти?
– Чужі курви сіно крадуть.
– Отакої! Весь час крадуть, а Залусківський не біднішає. Щось воно не те…
– Що ти, бабо, знаєш? Давай балабуху, йти треба.
Роман грюкнув дверима, а Раїса вслід чоловікові у двері:
– Стережися, Ромчику!
І не обернувся.
Раїса зітхнула. Руки капусту мнуть, а думки далеко. Шістнадцять рочків тому побралися, на весіллі вся Шанівка горлала:
– Оце Ромкові пощастило. Має Раю, а то – рай!
І не задурно кричали. Повногруда, русява Рая не тільки Романові здавалася беззаперечною перепусткою у щастя. Рая й сама вірила: вона, Роман, хатинку побудувати, дитинку мати… Хіба не щастя?
З хати й почали. Нову самі будували, у дідовій старій ночували. Раїса з ферми щодуху мчалася: води наносити, їсти наварити, курям дати, попрати все, а потім до ночі цеглу Ромкові подавати, цемент із піском та водою у відрі місити. Зупинялися, коли падали. Ромко спав просто на підлозі, а Рая поруч мостилася. Сяде навколішки, рядно під зад, табуретку підставить, руки на неї покладе, а на руки голову опустить. Оце й увесь сон. Сама виметикувала: руки й ноги заніміють, не захочеш, а прокинешся вдосвіта. І знову – курям, на ферму, додому, води наносити, наготувати, попрати, а потім до ночі – Ромкові цеглу подавати, цемент із піском та водою… Ось він, будинок! Чотири кімнати на трьох. І комірчина. І кухня літня. І город – двадцять соток.
– І синок у нас не пройдисвіт. Добра дитина. А щастя чо’сь…
Раїса зітхнула, зиркнула на кляту табуретку. Як спала навколішки, так сотні разів лобом об неї билася.
– Якби Ромка не пив… – загадала за звичкою – і раптом аж сіла на ненависну табуретку. – Оце! Таж уже третій день тверезий… Чого б це?..
Тверезий Роман сів біля копи Залусківського і відламав шмат балабухи. Відкусив і виплюнув.
– От зараза! Солі кинула, як молода.
Глянув: а хто це полем іде просто до кургану? Може, ті самі чужі курви знахабніли вкрай?
Упізнав іздалеку – і аж захлинувся.
– От йо… Проходу не дає!
І – за копу. Сховався, а очей відвести не може.
– Чо’ це я на дитину намовляю?.. Сам, старий козел, із глузду з’їхав. Занапастив дівчину. Льонька мене вб’є… Точно вб’є.
Катерина дійшла до підніжжя кургану, чоботи скинула й подерлася на верхівку босоніж. Усілася на висоті, але на світ, як раніше, не задивлялася. На Килинину мазанку все зиркала.
– То йти чи ні? Хто би підказав? І що я бабі скажу? Добрий день, я сама не знаю, що зі мною? А баба мені відповість: то йди геть, малолєтко. Як сама не знаєш, звідки я можу знати?!
Висмикнула Катерина з волосся смугасту хустину, коси розплелися. Вітер дмухнув – захвилювали коси, оповили тоненьку фігурку, мов таємниця.
– Йо… Та що ж це зі мною робиться?! – шепотів під копою Роман, марно намагаючися вгамувати бажання. – Ні, ні… Йди вже! Йди геть!
Катерина підхопилася, ніби його слова почула.
– Піду…
І – бігом із гори. Співає:
Ой летіли дикі гуси,А за ними і Катруся!Ой летіли, ґелґотали,Милій Катрі щастя дали!Ой-йо…Ти тримай його, дівчино,Не в кишені і не в скрині!Пригорни його до серця,Хай воно від щастя б’ється!Ой-йо… Йо!Чоботи під курганом – чекають собі. Катерина в чоботи вскочила, аж раптом… Шурх, шурх у копі.
– Гей, хто тут є?! Це копа Івана Залусківського… Усі знають….
Тихо.
Дівка плечима знизала, пакет підхопила.
– Отак завжди. Здалося… Піду.
– Іди, йди… – молив під копою Роман. – Геть, геть…
Катерина йшла неквапно. Зупиниться, квітку зірве, знову рушить.
Баба Килина гріла старі кістки на сонці біля мазанки. Поряд нерівно дихали два старезні, як сама Килина, пси.
– Рудий! Чубчику! Гості до нас, – мовила Килина.
Пси слухняно підвели голови – і знову опустили: мовляв, із такою гостею, бабо, ти й без нашої допомоги впораєшся.
Катерина й до того ніби через силу до мазанки йшла, а псів побачила, то й зовсім зупинилася. Руки за спиною, губу закусила.
– Ходи, не бійся, – гукнула баба. – Що там у тебе?
Катерина руку з-за спини:
– Це вам…
– Квіти? – баба посміхнулася, як сонця в хмари налила. – Господи всемогутній… Дитино, мені вже років сто ніхто квітів не дарував…
Катерина розгубилася, очима – по бабиному подвір’ї.
– Таж у вас квітів повно…
– Е, то інше.
– А невже вам більш як сто років?
– Може… Та ходи вже, не бійся. Їсти хочеш?
– Їсти?.. – дівка зовсім ні в сих ні в тих. – А я вам їсти принесла… Думала, може…
– То виймай, що принесла.
На дерев’яний стіл біля мазанки Катерина виклала десяток яєць, шматок сала і півлітровий слоїк сметани.
– Може, мало?
– Посидь. – Баба на палицю сперлася, на ноги немічні зіп’ялася, пошкандибала до мазанки. – А то й ні. Ходи сюди. Винось тарілки надвір.
Катерина до бабиної мазанки зайшла – аж подих дівці перехопило. Ікони на стінах, під іконами ладанки горять, між ними оберемки трав, і дух такий стоїть, що од щастя плакати хочеться.
– Отакої! Дівка стовбуром стала, – баба Килина Катерининого плеча торкнулася. – Спочатку поїж. Як за двох…
Краще б не казала. Де ті сльози взялися.
– Ой, бабцю Килино! Допоможіть… Допоможіть, бо вдавлюся.
– То ти мене знаєш?
– Вас усі знають. Хто кляне, хто боїться… Бабцю Килино… Хіба мені дитину зараз можна? Засміють…
Баба Килина посуворішала, тарілку з пиріжками Катерині в руки – тиць!
– От розкомандувалася! Сказано – спочатку поїж. Ходи, дитино. Сідай, зараз кручеників принесу.
І які ж то були крученики! Катерина один з’їла, другий, третього хтіла – рука не тягнеться… Соромно.
– Їж, Катрусю…
– І ви мене знаєте? – дівка третього крученика вхопила була, та після бабиних слів він у горлі й застряг.
На этой странице вы можете бесплатно читать книгу Село не люди - Дашвар Люко бесплатно.
Похожие на Село не люди - Дашвар Люко книги
- Клок-Данс - Энн Тайлер - Современная зарубежная литература
- По воле судьбы - Маккалоу Колин - Современная зарубежная литература
- Два лета - Эми Фридман - Современная зарубежная литература
- Вторая жизнь Уве - Бакман Фредрик - Современная зарубежная литература
- Элеанор Олифант в полном порядке - Гейл Ханимен - Современная зарубежная литература
- Поцелуй, Карло! - Адриана Трижиани - Современная зарубежная литература
- Оружейный остров - Гош Амитав - Современная зарубежная литература
- Подземная железная дорога - Колсон Уайтхед - Современная зарубежная литература
- Найти Элизабет - Хили Эмма - Современная зарубежная литература
- Уличный кот по имени Боб. Как человек и кот обрели надежду на улицах Лондона - Боуэн Джеймс - Современная зарубежная литература
