Форма входа
Читем онлайн Село не люди - Дашвар Люко
Шрифт:
-
+
Интервал:
-
+
Закладка:
Сделать
– Іще вдавишся… – баба підсунула ближче тарілку з пиріжками, алюмінієвий бідончик із узваром.
Катерина їла, пила, й так їй затишно було у дивній оселі старої. А як їсти несила стало, зітхнула, на бабу очі підвела. А та ніби й чекала.
– От і добре. Пішли до хати. Хай нам святі пособляють.
* * *Зайшли. Золоте світло, Катерині здавалося, не знадвору у вікна бризкає, а навпаки – з мазанки надвір. Сіла баба біля столу, свічку запалила, на Миколу Чудотворця перехрестилася, до Біблії поцілунком приклалася, та дівці:
– Сідай поруч. І мовчи. Не тре’ нічо’ казати. Знаю.
І голос Килинин тут, у мазанці, зовсім не такий, як надворі. Повторюється відлунням, наче не в тісній мазанці баба сидить, а стоїть посеред величезної печери.
Катерина не сіла – впала на лаву. На бабу дивиться – і страху нема, тільки передчуття дива дивного.
Килина очі заплющила, зашепотіла щось, однією рукою перебирає зілля на столі, другу під свічку підставила і віск на неї крапає, крапає. Аж – раз! Жбурнула Килина гарячий віск у зілля, шепотіти перестала, а очей не розплющує. Застигла, мов померла. Довго так сиділа. Аж доки віск не застиг у зіллі, наповнивши мазанку гіркім, як полин, духом.
– От і все, – баба розплющила очі, накрила долонею змішане з воском зілля. – А тепер слухай. Душа твоя чиста розірвана навпіл, і не знаєш ти, що добре, а що зле. А як того не розумієш, то й бредеш навпростець, хоч шляхи самі під ноги просяться. Ти дивишся навкруги – оце діло нібито добре, а придивляєшся – у багнюці воно втопло. І далі бредеш без кінця і краю. І ось – знову багнюка. Ти руку простягла – та ні, це ж чисте озеро. А всі навкруги – сліпі! Сліпі й кричать тобі: «Багнюка! Багнюка!» А ти оглухни! Оглухни, дитино, бо якщо ні – брести тобі крізь життя навпростець до скону і щастя не мати.
Баба замовкла, зиркнула на Катерину спідлоба.
– Отакої! Ще мені сліз твоїх не вистачало.
А Катерина ридма ридає.
– Бабо… Бабо… Хіба після такого не заплачеш? Блукати до скону, щастя не мати… Що ж мені тепер робити? Жити як?
– А от і думай тепер.
Вони ще довго біля мазанки сиділи. Чубчик і Рудий ластилися до Катрусиних ніг, баба щось бурмотіла під ніс – чи співала, чи молилася. Уже й сонце до кургану впало.
– Бабо Килино! Можна, я до вас приходити буду?
– Дитино, я двічі в одну долю не заглядаю. Більше ти від мене нічо’ не почуєш.
– Хай. Я… просто так. Така ви віщунка… не страшна. Добре у вас. Можна? Може, колись про себе розкажете…
– Хочеш знати?
– Дуже хочу. Така ви, бабо, красива… Ох і красива ж ви, бабо! Як та ікона. Хоч молися на вас…
– Ну, приходь, поки я не сконала.
– Невже ви помрете, бабо?
– Та колись помру. Іди, доню. Тебе вже зачекалися.
Катерина згадала мамку з татком, Людку з червоними від помади губами, Сашка із Сергієм.
– Хто?! Хто мене зачекався?
– Сто сліпих і один видющий.
– Дякую вам, бабо Килино. Рудий! Чубчику! До зустрічі.
Катерина вже відійшла від мазанки, зупинилася, до баби обернулася.
– Бабо, а що як я сама – сліпа? Якщо не побачу видющого? Це ж так страшно, бабо…
– Та не страшно… Але й не просто.
– Ну, піду…
Катерина – ще крок. І знову – до баби з подивом.
– Бабо Килино… А казали ж – ви глуха…
Стара усміхнулася, приклала руку до вуха:
– Що-що?..
– Ох ви ж і хитрюща, бабо!
Розсміялася і побігла геть.
Баба Килина перехрестила дівча у спину, мовила:
– Як те сонце.
Катерина на поріг, мамка у сльози.
– І де тебе носило?! Усі діти як діти. До школи збігали і вже батькам на городі помагають, а ти…
– Мамо… Та кажи, я все зроблю.
– А вже пізно, любонько! Мамка твоя вже все поробила. І курям дала, і за свинями прибрала, і часник на зиму посадила, і борщу наварила, і твої штанці джинсові з вихилясиками попрала. Де ти була, доню?
Катерина насупилася. Мамка від несподіванки аж руками сплеснула.
– Отакої! Від мамки секрети завелися. А Людка казала, ти до бабки Килини ходила. І чого? Захворіла? Так у мамки анальгін є, доню, а не всякі шепотіння. Випила б таблетку, і все. Чи як?
– Та не дійшла я до Килини.
– І де ж…
– На кургані сиділа. Чо’сь так сумно було.
– А від нудьги завжди сумно, доню. Треба було додому мчатися. Ми б тобі ту нудьгу враз зняли.
– Та ти кажи, мамо. Я все зроблю.
– Дитино ти моя золота. Ну, зроби… Зроби, якщо так.
– Кажи.
– Намий помідорів відра зо три. Будемо сік давити.
Помідори чекали, поки їх помиють, на кущах у городі. Катерина підхопила відро, взялася рвати. А мамка з хати:
– То ти на кургані була?
– На кургані.
– І як там дядько Роман?
Катерина присіла за кущ і почервоніла – помідори й ті блідіші. Добре, тільки вони й бачили.
– Мамо, я на кургані була.
– Я й кажу. Дядько Роман біля кургану копу Залусківського стереже від бандюг.
– Нікого я там не бачила…
– Отакої!
Вийшла мамка з хати, вулицю Імені Леніна перейшла, біля Раїної та Романової огорожі стала.
– Раю! Рай! Чуєш?! Катерина моя на курган бігала, то Романа там не було. Чуєш?
Замість Раїси з дому вискочив Сашко. Мовчки – повз Дарину.
– І куди?.. – гукнула та.
– До копи, куди ж іще! – роздратовано крикнув Сашко.
– Оце діло! Гей, Сашко! Глянь, може, й мій Льонько там десь. А то… череда вернулася, а пастуха нема.
З хати визирнула Раїса.
– Та п’ють вони десь на пару!
Катерина з помідорами до півночі порпалася. Уже й татко, п’яний в димину, ввалився до хати, впав на підлогу посеред кімнати і, перш ніж захропти, вигукнув:
– Цить мені!
Уже й мамка збігала до Раїси сказати: чоловіки, скоріш за все, пили не разом.
– Ну, все! – Катерина відірвалася від пресу, руки витерла. – Мамо… Я до Людки збігаю.
– Доню, ніч надворі.
– Та я скоро…
Біля Людчиного дому на лавці сиділи сама Людка і Тамарчин Сергій.
– А я йому, бля, кажу… – почула Катерина Сергіїв голос. – Кажу йому: та ти здохнеш, паскудо, в тебе руки короткі, щоб мене трахнути! Ти уявила?! Га?!
Людка тоненько засміялася.
– Я в журналі читала… Так один чоловік…
І замовкла на півслові.
– О! Ка-атька! А чого це ти поночі вештаєшся? Добрих людей лякаєш.
Катерина стала коло лавки, плечем повела.
– І сидіть тут. Піду собі.
Сергій підхопився, Катерину за руку:
– Е, ні! Сідай тепер. Ти мені теж потрібна.
Людка брови звела:
– Це як?! Любов утрьох? А ти, Серьожа, не викусиш?! – дулю скрутила.
– От ви, дівки, дурні. Навіщо втрьох? Учотирьох – воно краще. Я з тобою, Катька із Сашком.
– Ви про що? – Катерина ніяк уторопати не могла.
– Е, дівки, то великий секрет. Ми із Санькою готуємо вам сюрприз. Ви прийдете і помрете від щастя.
– Куди прийдемо? – Катерина аж засміялася – так кумедно Сергій своїм секретом вихвалявся.
– А це поки що теж секрет. От і мучтеся тепер, гадайте, що круті хлопці для вас підготували.
– Боже ж ти мій, як цікаво! – Людка мрійливо закотила оченята. – Я вже не можу дочекатися!
– Терпіння май! – Сергій знов примостився біля Людки, обняв її. – М-м-м-м! Людка! Ти просто королева. І красива, і розумна. Журнали весь час читаєш.
– Ой, швидше б уже п’ятниця. Замовила Миколі, щоб нових журналів привіз. – Людка поправила заколки у рідкому рудому волоссі, запитала подругу: – Кать! Ти завтра до школи підеш?
– Не знаю…
Катерина вже зібралася була йти, коли з темряви виринув Сашко.
– Оба-на! А ось і Катькин кавалер! – вигукнув Сергій. – Де ти був, Саня?
– До кургану по темному ходив, як останній ідіот! – Сашко криво всміхнувся до Катерини. – От тобі, Катю, спасибі! До Килини вона йшла, на курган зайшла, батька мого не помітила… Зовсім сліпа чи вдаєш?!
На этой странице вы можете бесплатно читать книгу Село не люди - Дашвар Люко бесплатно.
Похожие на Село не люди - Дашвар Люко книги
- До последнего слова - Тамара Айленд Стоун - Современная зарубежная литература
- Абсолютно ненормально - Лора Стивен - Современная зарубежная литература
- Любовь без границ. Путь к потрясающе счастливой любви - Вуйчич Канаэ - Современная зарубежная литература
- Глиняный мост - Маркус Зусак - Современная зарубежная литература
- Элеанор Олифант в полном порядке - Гейл Ханимен - Современная зарубежная литература
- Проводник - Клэр Макфолл - Современная зарубежная литература
