Форма входа
Читем онлайн Украинка против Украины - Константин Деревянко
Шрифт:
-
+
Интервал:
-
+
Закладка:
Сделать
Но вопросы все-таки продолжают роиться. А нельзя ли и женщин рассортировать на более "первинних" и менее "первинних"? Например, рассмотреть "протистояння первня" Долорес и "первня" донны Анны? Может быть, дистанция между двумя женскими "первнями" гораздо больше, чем между "первнем" слабейшей из двух женщин и "первнем" бедного Дон Жуана? Но это уже вопросы к феминисткам начала XXI века, чьей бабушкой была "суфражистка початку двадцятого століття".
5.2. Братья Драгомановы
Биограф Украинки пишет, что «ні рід Косачів, ні рід Драгоманових не були українськими за походженням… Цікаві дані щодо походження роду Косачів були опубліковані Юрієм Косачем у часописі „Наші дні“ (Львів) за 1943 р. Походження Косачів — сербське… На початку XVII ст. Косачі були вже на вільному Запоріжжі… На початку XVIII ст. нащадки сербського князя зустрічаються на порубіжжі з Московщиною, на Стародубщині. Косачі на цей раз — бунчукові товариші, полкові писарі, осавули, комісари й сотники, які сидять у своїх дворах над річками… Предки Лесі впродовж XVIII ст. прикуповували землю, села, метушилися, хазяйнували, судилися, тягалися за чуприни, брали активну участь у громадському житті й мали у ньому шану та повагу. Вони досягали поважних чинів на службі, наполегливо збагачувалися, добросовісно виконували покладені на них службові обов’язки, брали участь у походах, які здійснював російський уряд і до яких мобілізувалося українське козацтво. Через одруження Косачі споріднилися з різними відомими родами… У другій половині XVIII ст. колишні бунчукові товариші, осавули, писарі та полковники козацького війська поступово перетворилися на російських дворян і вояків російської армії й флоту, досягаючи чималих успіхів і почестей» (7, 28).
Забужко добавляет: «Степанами по обох лініях, косачівській і дра-гоманівській, звали двох патрілінеарних прапрадідів Лесі Українки, які на час Катерининської дворянської реформи були ще в лавах гетьманської старшини — так званого Значного військового товариства… Степан Васильович Косач, бунчуковий товариш (як пише З. Когут, за реєстром 1763 р. їх налічувалося всього 221 — це були вершки гетьманської аристократії), маршалок Погарської шляхти, 1767 р. брав участь у виборах до Катерининської Законодавчої комісії, — а вже син його одним із перших, бо ще 1784 р., кажучи словами героїні І. Кочерги, „одібрав чин“, — за імперською „Табеллю о рангах“ до смішного мізерний: „майорський“, колезького асесора. Про політичну позицію значкового товариша Стефана Драгомана, який „підписувався ще грецькими літерами“ нам нічого не відомо, постать у гетьманській ієрархії задрібна (хоча його правнучка О. Пчілка не без гордощів відзначає, що Драгоманови десятки років судилися з самими Розумовськими і остаточно, вже в поколінні Лесиного діда, таки виграли процес!), — але невдовзі долучене до родинного прізвища закінчення „-ов“ свідчить, що й по цій, „полтавській“ лінії, так само як і по „чернігівській“, предки Лариси Косач кооптувалися в імперське дворянство коли не серед перших, то принаймні в основному потоці „всіх порядочних людей“ — власне „при Рум’янцеві-Задунайському“, — а вже покоління Лесиного діда в повному складі подалося до Петербурга „на ловлю счастья и чинов“, хронологічно випередивши навіть Ніколєньку Гоголя» (10, 351).
У Ольги Петровны Драгомановой (О. Пчилка) был дедушка Яким. Биограф пишет: «Яким підписувався як „Аким Драгоманов“. Перевтілення Якима Драгомана в Акима Драгоманова Олена Пчілка пояснювала тим, що дід це робив „по звичаю московському“, оскільки той звичай „став уже, по зміцненню московської влади на Україні, ніби й для наших людей урядових, чи взагалі письменних, майже обов’язковим. На таку путь зігнала московська сила українську старшину!“ (7, 37). Можно добавить: на такой скользкий путь.
У дедушки Якима (он же Аким) было три сына: Алексей, Яков и Петр. Старшим был Алексей, о котором Пчилка писала: „дід віддав його в науку, але тільки в Гадячому“ (7, 37). Последнее не соответствовало действительности. Правду про дедушку Алексея („скелет в шкафу“) скрывали не только от советской власти, но и от своих родных детей. „Менших же синів, Якова й Петра, — відправив до столиці, оскільки „мав там досить сильну руку в особі одного свого колишнього товариша по службі, з числа тих українців, що, після занепаду місцевого самоврядування, подалися "шукати щастя" на Московщині". Того дня, коли сини від’їхали, в молитовнику Якима з’явився такий запис: "Сего дня сыновья мои, Яков и Петр, выехали в Санкт-Петербург. Да сохранит их Господь на всех путях их!" (7, 37).
Из выписок Ольги Косач (сестры Украинки) следует, что "старший Якимів син, Олексій, не діставши освіти, залишився при батьковому маєткові, двох же молодших, Петра й Якова, виряджено для науки аж до Петербургу. Петро вступив там до привілейованого "Училища правоведения", виключно для дітей шляхетських родин, яке, крім доброї освіти, давало завсігди можливість зробити блискучу кар’єру, — а Яків до кадетського корпусу. Закінчивши науку, Петро Драгоманів (так уже став писатися їхній батько) почав служити в військовому міністерстві на посаді "військового юриста", а Яків ввійшов до Полтавського артилерійського полку. Обидва вони мали літературні здібності, особливо Петро, що крім того володів мовами: французькою, німецькою та англійською. У 1826 р. Якова Драгоманова заарештовано за участь у таємному революційному товаристві "Об’єднаних Слав’ян" і покарано засланням. Дальша доля його невідома. Петро ж Драгоманів залишався в Петербурзі до року 1838, коли залишив службу й в ранзі урядовця VIII класу повернувся на батьківщину" (11, 55).
Пчилка в своих воспоминаниях от 1926 года также очень лаконично освещала судьбу репрессированного царизмом дяди Якова (как будто и ей "дальша доля його невідома"): "Яків і Петро прилучались до передових кругів тодішньої столичної молоді… Якова за його участь в "недозволенном обществе" ("Соединенных славян") та в революційному рухові декабристів виправлено з Петербурга на заслання". В комментариях "заслання" несколько удлинилось: "Драгоманов Яків Якимович, член Товариства об’єднаних слов’ян, учасник декабристського руху, засуджений на довічне заслання". А одна из передач украинского радио поведала о том, что дедушка Украинки "загинув у Сибіру". Печальная история. Но самое печальное, что абсолютно лживая.
На самом деле все было не так мрачно. После расследования по делу декабристов был составлен их список, так назывемый "Алфавит". Из него узнаем: "Драгоманов Яков Якимов. Прапорщик Полтавского пехотного полка. Вступил в Славянское общество весною 1825 года. Знал только то, что целию оного есть улучшение правительства. Читал клятвенное обещание славян. Был два раза в собрании членов у Андриевича и другого неизвестного ему артиллерийского офицера в лагере близ местечка Лещина, где слышал тот же разговор о преобразовании правления. Сам в общество никого не ввел и между нижними чинами ничего предосудительного не рассеивал. Находился под следствием в Комиссии при 1 армии. По докладу о сем государю императору 15 декабря 1826 года высочайше повелено выдержать три месяца в крепости и потом перевести в полки 3 пехотной дивизии под строгий надзор полкового, бригадного и дивизионного начальства".
На следствии выяснилось, что помимо стремления к общему благу, декабрист имел также личные обиды, которые привели его в антиправительственную организацию. Оказывается, украинский магнат обидел украинских дворян Драгомановых и отобрал у них крепостных украинцев, которых они получили в собственность от русского царя за верную службу царю и Отечеству: "…Хотя я сначала не охотно верил всем злоупотреблениям законов наших, но вспомнив, что и в самой фамилии моей близ ста лет ведется дело с графами Разумовскими, предок коих отнял у деда моего около тысячи душ крестьян, пожалованных ему царями за верные службы; но и сие дело при всей справедливости своей было Правительствующим Сенатом несправедливо и противозаконно опровергаемо и решаемо в пользу графов, вопреки Высочайшему повелению рассмотреть оное по всей справедливости. Также и то, что сам я, будучи сын штабс-офицера, служил до настоящего чина юнкера не четыре Государем Императором назначенные, но шесть лет, без всякой моей причины".
Все это, вместе взятое (но прежде всего, разумеется, беды Отечества), так возмутило обиженного званием юнкера Драгоманова, что он стал довольно кровожадным заговорщиком. Декабрист Иван Горбачевский вспоминал о собрании, где речь шла о правилах для членов общества: "Они заключались в том, что каждый член подвергался ответственности за свое бездействие и должен был отдавать отчет в своих поступках кому следует, подвергаясь за нескромность, неосторожность и упущения по делам общества удалению от совещаний и проч. За сознательную же вину наказывался немедленно смертью… Во время чтения сего проекта сильное большинство оказалось против сих правил, во главе коего был Бестужев-Рюмин. Но Борисов 2-й, Горбачевский, Аполлон Веденягин и Драгоманов думали, что сии правила необходимы… Они доказывали, что заговорщики не могут быть свободны в своих действиях; что принимая на себя священные, необходимые, вместе с тем и ужасные обязанности, они более, нежели кто-либо, должны сами подчинять обществу личную свою свободу и соблюдать с точностью правила и постановления, служащие к достижению цели, к сохранению союза и к безопасности членов оного; безнаказанное нарушение каких бы то ни было обязательств неминуемо разрушает всякое сообщество, и совесть каждого не всегда может быть верным и надежным блюстителем принятых обязательств". Нечто аналогичное позже предлагал террорист Нечаев. Когда пришло время отвечать за пролитую кровь, он сбежал за границу. (Материалы нечаевского процесса послужили Достоевскому при создании романа "Бесы"). Когда пришло время отвечать декабристам, Бестужев-Рюмин отправился на виселицу, а кровожадный Драгоманов отделался легким испугом. И даже был награжден.
На этой странице вы можете бесплатно читать книгу Украинка против Украины - Константин Деревянко бесплатно.
Похожие на Украинка против Украины - Константин Деревянко книги
- Быт и нравы царской России - В. Анишкин - Культурология
- Любить по-советски: figurae sententiarum - Константин Богданов - Культурология
- История сумок. От сумы до чемодана - Анна Таут - Культурология
- Награда как социальный феномен. Введение в социологию наградного дела - Александр Малинкин - Культурология
- Художник Константин Васильев - Анатолий Доронин - Культурология
- Короткая книга о Константине Сомове - Галина Ельшевская - Культурология
- Саморазвитие по Толстому - Вив Гроскоп - Культурология / Публицистика
- Сосуды тайн. Туалеты и урны в культурах народов мира - И. Алимов - Культурология
- Москва. Загадки музеев - Михаил Юрьевич Жебрак - Исторический детектив / Культурология
- Страшный, таинственный, разный Новый год. От Чукотки до Карелии - Наталья Петрова - История / Культурология
