Как и подобает настоящему литератору, Украинка рассматривала жизнь сквозь призму литературы: "живеш наче в романі". Роман ей напоминали киевские события в конце 1905 года, которые она описывала в письме сестре Ольге и ее мужу: "колективність наша жива і здорова, не вважаючи на "военное положение" та інші громадські біди, про які ви тепер з київських газет небагато довідаєтесь, бо газети знов узято під "фактичний" нагляд цензурний (цензура, дійсне, була фікцією остатній місяць). Найближчим поводом для сього "воєнного положення" послужив воєнний же бунт, що раптово і трагічно пролетів і зник 18 листопада (ст. ст.). полишивши до 100 трупів по собі… Бунтували часті саперів і, здається, артилеристів (про се йдуть чутки самі сперечні), виставляли вимоги більше спеціяльно солдатські, ніж загально-політичні, пішли по Києву, "здіймаючи" (запрошуючи до страйку і демонстрації) вояків по різних казармах, але мало хто приставав до них… Військовий стан якось мало почувається… Люди не мають того "обивательського" виду, що мали до сього року. Ходять і їздять по вулицях допізна, збираються приватно і напівпублічно (збори по запросинах в Народнім домі тощо), закладаються нові спілки і товариства, відбуваються партийні збори, одні страйки кінчаються, другі починаються — словом, все таке, чого й без військового стану в нашій стороні не було чувати хто зна від коли. Всі певні, що сей військовий стан недовго триватиме (адже з Польщі його вже здійнято). Але все ж се і ритує немало і держить людей в нервовому, напруженому настрої…

Я весь минулий тиждень писала проекти всяких статутів нових спілок — літературний genre непривичний для мене — і через те сливе не спала і страх нервувалась. В неділю мали зложитись дві нові українські спілки (українських літератів і рівноправности жінок), але через напад страху одної людини, викликаний військовим станом, прийшлось діло на кілька днів одкласти, через що я мало не луснула зо злости". "Одна людина" — это, судя по всему, Олена Пчилка.

"…Зважу, чи зможу приїхати до вас. Діло в тім, що надовго поїхати не можу — найдовше тижнів на три — бо маю тут багато інтересів і "вільних обов’язків" (мене аж чорти беруть, що оце мушу в хаті сидіти); дарма, що часом на мене хвилини розпачу находять, коли мені здається, що й сама я "до нічого", але навіть в той же самий час я щось пишу, з кимсь лаюся, кого-небудь усовіщую, за одного боюся, за другого радію, за третього лютую — і так мене се все затягає, що надовго вирватись я вже не можу. Але ви не завидуйте нам. Тут більше хаосу і безтолковщини, ніж чого доброго, і, може, ліпше тому, хто дальше…

А тепер просьба до вас: спровадьте мені "Вільну спілку" Драгоманова (хочу подати в цензуру, а то, може, і "явочним", кажуть, є шанси удачі) і пришліть справоздання з’їзду соціял-демократичної партії в Брюнні (по-німецьки) — конечне треба і те і друге як найскоріше… Україна ще й не так "обуржуазилась" і не так "спролетаризувалась", щоб не можна було працювати двом таким партіям, як радикали і с.-д., не переходячі "на ножі". Я навіть свою власну працю могла б так поділити, що її не то на два, а й на чотири періодичні видання стало б. Але декотрі товариші дорікають, що се значить "на два стільці сідати", і лаються "опортунізмом" і т.і. вам, людям заграничним, нетрудно бути вище сього всього, а мені ще прийдеться немало "принципіяльних" розмов витримати. Досадно тільки, що тут не в самих принципах діло, а ще й в особистих симпатіях та антипатіях різних редакторів, співробітників і читачів сих, тим часом ще проблематичних органів. Але я твердо зважила плюнути на всі оці симпатії й антипатії і поводитись так, як мені моє власне сумління скаже. Є шанси сподіватись, що хоч перші числа "Громадського слова" і "Праці" та таки вийдуть отим quasi-явочним порядком десь у декабрі. Таким способом уже вийшла народна газетка "Хлібороб" в Лубнах. В Петербурзі має виходити журнал "Вільна Україна", кажуть, ніби й розрішення вже є…

От вам і "стан речей". Коли описано "мало вразумительно", то не здивуйте, — в нашому житті тепер "вразумительности" мало. Живеш наче в романі романтичної школи: кругом контрасти, антитези, неможливості, трагедії, комедії, трагікомедії, хаосі серед нього якісь героїчні сцени та фігури немов з античної драми. Ніхто не знає, що буде завтра, мало хто пам’ятає, що було вчора. Бувають моменти, коли тратиш почуття дійсности: то якось зовсім непочуваєш, що живеш в революції (вдумайтесь в значення сих слів), то знов день і ніч в голові тріщать сухі перебої сальв "усмирителів" і здається, неначе весь світ поділився на взаєможерні партії".

Именно такова марксистская картина мира. Однако и свою собственную жизнь Украинка (года за два до революции) рассматривала как сюжет для беллетриста: "І вродиться ж отакий чортовий організм! варто було б його кретинізмом або що доповнити, то принаймні "внутрішня гармонія" була б, а так виходить щось таке, що тільки як сюжет для белетриста, може, надається, але яко умова для розвитку самого того белетриста має сумнівну вартість".

Какому же "беллетристу" под силу изобразить во всей сложности такую многогранную личность во всей полноте ее революционной деятельности? Сама Украинка проницательно отнесла себя к живым типам Достоевского (которого она очень внимательно изучала). В письме к сестре Ольге она писала об этом так: "Знай теж, що не завжди через егоїзм я немов віддалялась від тебе, я просто "щадила" тебе, і тут я, може, добре робила, — "ніколи не буває пізно зазнати страждання". Ти не хочеш бути поетом-суб’єктивістом, писателем-"кровописцем" — нащо ж розтроюджувати тобі серце і розгвинчувати нерви не вчитаними, а живими типами Достоєвського?". Живых типов Достоевского хватало и в окружении Украинки. Поэтому для любого романа Достоевского нашлось бы много чисто украинского материала. Легко можно себе представить украинское "Преступление и наказание" или украинских "Бесов", украинского "Подростка" или украинских "Братьев Карамазовых". Будущему романисту нетрудно было бы собрать для этого материал.

5.1. Исторический фон романа

После захвата Константинополя турками в XV веке единственной православной державой на земле оказалась Россия. Преемственность между православной Византией и православной Россией осознавалась всем православным миром. Осознавали ее и те православные, которые были захвачены католической Польшей. Так в XVII веке, по словам Забужко, в Киевской Духовной Академии существовало "книжницьке коло, яке ще задовго до Переяслава було розробило ідейну програму культурної (NB: не воєннної!) експансії на Москву як духовної місії Києва — "Богохранимого града", "другого Єрусалима". "Знаряддям визвищення другого Єрусалима — Києва мала стати Москва. Її військова сила мала здійснити програму української інтелігенції. Безнастанні заклики до боротьби проти турків і татар у проповідях Галятовського, Барановича і всіх українських проповідників XVII сторіччя, ба навіть і самого Стефана Яворського… — не загальники, як може тепер здатися, і не результат татарських наскоків на Україну, а насамперед вияви цієї універсально-християнської ідеології" (Ю. Шерех)" (10, 354).

Многие сравнивали Россию с Римом, а Украину — с Грецией: "Греція-бо таки підкорила Рим культурно після того, як її саму оружно підкорили римські легіони, і чи не цей власне приклад і світив провідною зорею нашим мислителям "київського кола", коли вони в перших декадах XVII ст. розробляли концепцію "двох Росій" (Малої й Великої) за зразком "Малої й Великої Греції"… Без цього навряд чи дасться сповна збагнути психологічні витоки нашого "малоросійства": ті перші покоління гетьманської старшини, котрі рекрутувалися в імперське дворянство, робили це так легко й без жодних моральних зусиль зокрема й тому, що ще чулися повноправними, ба в певному сенсі й привілейованими спадкоємцями імперської культури. Вони пишалися історичною "духовно-навчительною роллю своєї "Малої Греції" стосовно "Великої", тим, що з Києва, як хвалився в 1730-х рр. Гедеон Вишневський, "аки с преславных оных Афин, вся Россия источник премудрости почерпала" (10, 356).

Она продолжает: "Мусимо визнати "свій пай" у розбудові Російської імперії, оту саму трьохсотлітню "Маросєйку" української історії, що її й донині "методологічно розгублена" російська історіографія бере за доказ "общерусского единства", — не моральною девіацією, не загадковою похибкою розвитку, а наслідком таки питомо українського — ранньомодерного — "національного проекту" ("православної імперії" з "духовною столицею" в Києві), який не вдалося зреалізувати в його первісному вигляді" (10, 359). "Первісний вигляд" — это империя со столицей в Киеве. Это хорошая империя. А та же империя со столицей не в Киеве — это нехорошая империя.

1 ... 81 82 83 84 85 86 87 88 89 ... 121

На этой странице вы можете бесплатно читать книгу Украинка против Украины - Константин Деревянко бесплатно.

Похожие на Украинка против Украины - Константин Деревянко книги

Быт и нравы царской России - В. Анишкин - Культурология
Любить по-советски: figurae sententiarum - Константин Богданов - Культурология
История сумок. От сумы до чемодана - Анна Таут - Культурология
Награда как социальный феномен. Введение в социологию наградного дела - Александр Малинкин - Культурология
Художник Константин Васильев - Анатолий Доронин - Культурология
Короткая книга о Константине Сомове - Галина Ельшевская - Культурология
Саморазвитие по Толстому - Вив Гроскоп - Культурология / Публицистика
Сосуды тайн. Туалеты и урны в культурах народов мира - И. Алимов - Культурология
Москва. Загадки музеев - Михаил Юрьевич Жебрак - Исторический детектив / Культурология
Страшный, таинственный, разный Новый год. От Чукотки до Карелии - Наталья Петрова - История / Культурология

Оставить комментарий