Форма входа
Читем онлайн Село не люди - Дашвар Люко
Шрифт:
-
+
Интервал:
-
+
Закладка:
Сделать
Людка повзла до порога, а Катерина наче скам’яніла.
Сашко безпорадно подивився на свою в’ялу опухлу «кров’янку», простягнув до неї руку…
Катерину ніби хто по щоці – лясь!
– Мамо рідна! – як закричить. – Людка! Людка, тікаймо!
І з будинку! Косою за гвіздок у стіні зачепилася, смикнула ту косу кляту – і геть. Так пасмо на гвіздку й лишилося.
Мчалися між бур’янів світ за очі. Зупинилися, як упали.
– Де ми? – Людка плакала, терла долонею по подертих черевичках. – Нові тухлі змарнувала… Ой, лихо! Мати вб’є… Кать! Та не реви ти!
– А сама… – захлиналася Катерина.
– Мені тухоль шкода…
– А мені страшно ще. Раптом вони за нами крадуться…
Людка завмерла.
– Ану, цить! – прислухалася. – Та ні… Нема ніко’…
За півгодини допіру вгамувалися. Сиділи на шорсткій стерні посеред поля. Шанівка десь ізбоку світилася.
– От я скільки журналів передивилася. Ну, не бачила такого! – розмірковувала Людка. – Що то було? Може, така в них любов?
– Ні, любов не така, – ляпнула Катерина.
– А ти звідки…
– Та нізвідки. Мені так здається, – насупилася.
– Ой, Катька… Як же мені страшно! Давай нікому про це не казати…
– Давай.
– Підемо?
– Давай…
До Шанівки підійшли, Людка й придумала:
– Як питатимуть, скажемо: а не знаємо нічого, сиділи собі у тракторі Залусківського і ляси точили.
Катерина кивнула.
– Знаєш, Людко? Пішли й справді туди. Трохи посидимо.
– Для алібі?
– Просто так. Ноги додому не несуть.
Залусківський щоночі ганяв зі свого мехдвору шанівських підлітків, а для них, здавалося, краще місце зустрічі й уявити важко. Зберуться під трактором чи в комбайні – і сидять по півнóчі.
Катерина з Людкою дійшли до приватної власності Залусківського, всілися під комбайном.
– Оце тепер думаю… – озвалася Людка після довгої мовчанки. – Мабуть, старою дівкою буду.
Катерина відповісти не встигла, аж тут – кроки чиїсь.
– Мамо рідна, – Людка шепоче. – Це вони! Я боюся…
– Сашко-о! Сашко! – чують, гукає тітка Раїса.
Прийшла до комбайну.
– Дівчата? Це ви тут? – стала. – А Сашку із Сергієм часом не бачили?
– Не бачили, – шепоче Катерина, а Людка зі страху:
– А чого це ви, тітко Раїсо, про Сашка із Сергієм у нас питаєте? Хіба ми – хвости їхні?
– Та де ж вони ділися? – тітка Раїса Людку ніби не чує. Озирається.
І пішла далі.
– Сашко! Сашко-о!
Сашко сидів на простирадлі й дивився на свій розпухлий, посинілий пеніс, повний застиглого парафіну.
– Серьога… Я ворухнутися не можу. Болить…
Сергій лежав горілиць і захлинався від сліз.
– Суки! Стерви погані… Ми заради них… Суки, – вив тоненько. – Так перепаскудити перший секс!
– Перший? Ти ж казав…
– Саня, не чіпляйся, курва!
– Серьога… Я ворухнутися не можу… Шукай швидше свою інструкцію. Треба все назад вертати, – Сашкові вже й говорити несила було. У голові паморочилося, тіло трусилося, як у лихоманці.
Сергій спробував ворухнутися.
– Ку-урва! Що ж це таке?! Наче гирю стокілограмову хто підвісив…
– Скоріше…
Сергій доповз до рюкзака, знайшов папірець.
– Написано… Що посікаєш, парафін розплавиться і сам зіллється.
– Давай сікати.
Тужилися щосили. Не допомогло. Під простирадлами хлюпало, а парафін так і не розплавився.
Сашко сидіти вже не міг. Ліг у загиджене простирадло боком. Сергій тремтів поряд.
– Саня, треба щось робити.
– От… я зараз… сил наберуся… – Сашко йому. – І виколупаю той парафін.
– Пішли…
– Куди? Я з таким добром у село не піду.
– Пішли до Килини. Кажуть, вона все чисто лікує.
– Нащо мені той сором… Сам… виколупаю…
Над ранок, коли стало видно все навкруги, Сашко обдивився себе – і заплакав:
– Мамо рідна!..
Поліз гвіздок зі стіни виривати.
– Саня, не треба, – просив Сергій і вже сам не розумів, що ж тоді треба.
Сашко видер гвіздок, глянув на друга.
– Якось воно буде. А ти до Килини добирайся. Може, і…
Сергій кивнув, приклав між ноги шматок простирадла і поліз рачки геть.
Сашко заплющив очі й гукнув:
– Інструкцію лиши. Може, вичитаю, як парафіну здихатися.
Сергій оглянувся з порога:
– Он вона, на простині валяється… А може, зі мною, Саня?
– Сам виколупаю, – прошепотів Сашко.
Татко з мамкою спали без задніх ніг. Катерина навшпиньки – повз батьківське ліжко і мишею у свій малий закуток. Двері зачинила. На рожеве пальто, на ліжку розкладене, глянула, застібку на ліфчику помацала. А сльози – кап-кап… «Отепер дядько Роман точно подумає, що я дурна малолєтка, – в голові. – Казала, прийду, не дійшла через отих хлопців дурних… А він же сказав: помру без тебе. А як і справді помре?»
Вийшла тихо з дому, сіла під стіною і дивиться в бік кургану, де копа Залусківського, а під копою – він… І нічогісінько ж не видно – ні кургану, ні копи, – а Катерина сидить, як прив’язана. Так до ранку й не встала.
Схаменулася, як мамка надвір вискочила. Підхопилася Катерина, біля будки туалетної стала.
– Доню, а що ти тут робиш?
– У туалеті була.
– А вдягнена… – ох і важко ж мамку обдурити. – Чи – не лягала?
– Одягнулася вже.
– І чого?
– Мамо, ти ж сама казала: по буряки із самого ранку підемо. Чи забула?
– Золота ти моя дитино, – мамка Катерину до себе притулила. – А чого ж мене не збудила, як прокинулася рано? Пожаліла?
– Пожаліла, – каже дівча, а само дивиться в бік кургану і сльози ховає.
Поки до мамки звістка про розкидані на полі буряки долетіла, поки мамка з татком та Катериною до того поля дійшли, спритніші всі буряки начисто з поля злизали. Татко лаявся:
– Оце більш ніколи не слухатиму тебе, Дарино!
А мамка теж зла на нього:
– От якби ти, Льончику, вчора під кіоском друзяк своїх не надибав та не напився з ними, були б нашим свиням буряки!
Полаялися трохи і за діло взялися: викопувати ті буряки, що в землі лишилися.
Татко – лопату в землю і матюки гне:
– От йо… Копай тепер.
– А не пий! – мамка буряки витягує, обтрушує – і в мішок. А потім до Катерини: – Щось накопала, доню?..
Надвечір татко тяг на горбу добрячий мішок буряків, а за ним мамка та Катерина ще один кравчучкою везли. До Шанівки – з передишками.
Татко мішка на дорогу скинув і не розуміє:
– А що? Сьогодні хіба п’ятниця?
– Субота, – мамка каже.
– А чого народу біля постаменту повно?
– А може, Микола тепер щодня приїздити буде, – вигадала дурне Катерина.
– Та ні, доню… – мамка з Катериною розмовляє, а сама у вулицю Імені Леніна вдивляється. – Хіба біда яка?.. Мо’, помер хто… – Катерину по волоссі долонею: – Ану біжи, розпитай, що сталося.
Катерина вдихнула – і не видихає. Очі округлилися.
– Не піду.
– Та не трясіться, – татко. – Сам сходжу.
Мамка з Катериною біля буряків стоять, а татко цигарку в зуби – і в натовп.
Мамка дивиться, мнеться…
– І я піду…
– Я з тобою, – Катерина за мамку вчепилася – так буряки посеред дороги й лишилися.
Раїса сиділа на каменюці біля постаменту і сіпала спідницю. Руки тремтять. Бліда, як молоко. Розгублений Роман стояв поряд і все озирався, ніби шукав когось. Шанівці групками – навколо.
– Що? – мамка прилаштувалася біля Ничипорихи.
– Сашка Райчин зник, – відшепотіла баба. – Оце в п’ятницю ввечері додому як не повернувся, так і досі нема.
– Таж діло молоде, – мамка. – Може, десь із хлопцями загуляв…
Горе зробило Раїсу чуткою.
– Що? – стрепенулася. – Загуляв? Та мій Сашка зроду ніде не затримувався, а як затримувався, то мене завжди попереджав…
– Так теє… – татко кашлянув. – Чого стоїте? Давайте шукати. Усім селом підемо.
– От дивіться! – зметнулася Ничипориха. – Самий розумний об’явився! Та й без тебе, Льонька, знаємо, що шукати треба. Тамарку виглядаємо…
На этой странице вы можете бесплатно читать книгу Село не люди - Дашвар Люко бесплатно.
Похожие на Село не люди - Дашвар Люко книги
- Клок-Данс - Энн Тайлер - Современная зарубежная литература
- По воле судьбы - Маккалоу Колин - Современная зарубежная литература
- Два лета - Эми Фридман - Современная зарубежная литература
- Вторая жизнь Уве - Бакман Фредрик - Современная зарубежная литература
- Элеанор Олифант в полном порядке - Гейл Ханимен - Современная зарубежная литература
- Поцелуй, Карло! - Адриана Трижиани - Современная зарубежная литература
- Оружейный остров - Гош Амитав - Современная зарубежная литература
- Подземная железная дорога - Колсон Уайтхед - Современная зарубежная литература
- Найти Элизабет - Хили Эмма - Современная зарубежная литература
- Уличный кот по имени Боб. Как человек и кот обрели надежду на улицах Лондона - Боуэн Джеймс - Современная зарубежная литература
