Форма входа
Читем онлайн Село не люди - Дашвар Люко
Шрифт:
-
+
Интервал:
-
+
Закладка:
Сделать
– А нащо? – татко.
– Вони із Сергієм учора поїхали по ту горілку кляту для свого кіоску. От, думаємо, хіба й Сашка із собою підманили…
Катерина з-за мамки на дядька Романа – зирк! І погляду відірвати не може…
Він спідлоба на неї – хлюп! Синє горе як синє море… І очі відвів. Голову опустив, кулаки з кишень повипиналися.
Катерина за мамку сховалася. «Що ж то воно…» – душа плаче.
А тут Людка ззаду – сіп за руку.
– Катька…
Катерина на подругу глянула – і не впізнала. Ні тобі помади, ні заколок.
– Гайда… – Людка тихо.
Із натовпу вибралися, край дороги у траві сіли.
– Я боюся, – сказала Катерина.
– І я, – голос у Людки тремтить, а все одно командує. – Катька, нам не можна про хлопців сюрприз нікому казати. Бо на нас усе повернуть. Скажуть, отакі вони стерви малолітні, через них хлопці пропадають… Проходу не дадуть!
– Добре, – прошепотіла Катерина.
– Я оце ледь докумекала, що мамані про нові черевики збрехати.
– І що?
– Сказала, що з комбайна стрибнула і підбора зламала, – Людка потерла плече. – То вона мене як огріла!
– Людка… – Катерина наче прокинулася. – А де ж вони?
– Хто?
– Сашка із Сергієм. Онде всі чекають на Тамарку. Думають, що вони з нею, а ми ж знаємо… Вони у райцентр не їздили. Куди вони поділися?
– А я так думаю, – Людка око примружила. – Ми відмовилися, а вони, падлюки, побігли інших дівок собі шукати. Сама ж бачила. Зі штанів усе чисто повивалювали… Я в одному журналі читала… От як чоловік уже штани зняв, так не вдягне, поки дівку не примусить до сексу.
– І де ж вони так довго тих дівок шукають?
– Та думаю, може, в Килимівку подалися чи ще кудись…
– Хай і так. Уже мали б повернутися.
– А може, їм такі дівки доступні попалися, що самі з них не злізають, – знайшла аргумент Людка.
Коли сонце вже сідало, на околиці Шанівки зачхав і заглух Тамарчин «пиріжок».
Юрба захвилювалася, Раїса підхопилася, Роман побіг до «пиріжка». Шанівці потягнулися за ним.
– Де хлопці? – Роман з ходу спантеличив дебелу Тамарку.
– Які хлопці? – звела жінка підмальовані брови.
– Твій Сергій і Сашка мій. Хіба вони з тобою в райцентр не їздили?
– Сама! Оце всюди сама! – почала жалітися Тамарка. – Так ящиків натягалася, аж дихати не можу. А дороги самі знаєте які! А я за кермом!.. Очі на лоба лізуть…
Роман опустився біля «пиріжка» на землю, затулив обличчя руками.
– Синочку!.. – заголосила Раїса. – Де ти, сонечко моє!
– Та що тут у вас? – Тамарка насупилася. – Що сталося?
Мобілізація відбулася без зайвих формальностей. При ночі шанівці розпалили під постаментом багаття, наробили смолоскипів, ліхтарі похапали і – врізнобіч. Хлопців шукати. Навіть стара Ничипориха заприсяглася, що всі городи обнишпорить, а здорові хай далі від села йдуть.
Ніч – як ворота у пекло. По темряві за селом застрибали вогні смолоскипів, залунало: «Сашко-о-о! Сергі-і-ію! Хлопці, відгукніться!» Катерина й Людка між бур’янів ішли за татком та Залусківським, тримали одна одну за руки і тремтіли.
А як від великої покинутої хати поночі розлігся вий тітки Раїси, так Людка впала на землю і заридала.
– Що то вона? – татко зупинився від Раїсиного крику.
Каже до Залусківського:
– Треба до покинутої хати йти. Мабуть, знайшли щось…
Глянув на дівчат:
– А йдіть додому. Користі від вас ніякої. Ще переживай, куди ви самі подінетеся…
За годину біля великої покинутої хати зібралося все село. Роман роздивлявся загиджені сечею простирадла, обгорілі свічки, покинутий Сергіїв рюкзак і Сашкову сумку.
Розкидав уламки цегли, витяг іще одне простирадло. Закривавлене. З простирадла випав іржавий гвіздок. Теж – у крові.
Раїса простирадло закривавлене побачила – навколішки впала:
– Це ж наша простиня!..
Роман задихнувся.
– Та що ж тут відбулося? І де діти наші?
Залусківський кахикнув.
– От я думаю – живі вони. Це все нагадує якесь чаклунство. Свічки, простирадла… Мо’, начиталися про якісь ритуали. А кров, скоріш за все, собача. Чи котяча. Мо’, вони тут потойбічні сили викликали.
– Нащо? – татко питає.
– Ну там, дощу в Бога попросити чи ще щось…
– Треба до міліції, – прошепотів Роман і раптом…
Око зачепилося за щось знайоме – настільки знайоме, що аж серце зайшлося.
Ступив ближче до стіни: за гвіздок у стіні зачепилося пасмо русявого волосся.
– Боже… – скрипонув зубами – і спиною до стіни. Аж гвіздок у спину вп’явся.
– Яка міліція?! Завтра неділя, – зауважив реаліст Залусківський. – Краще самим шукати.
У суботу надвечір баба Килина вийшла з мазанки, гукнула псів.
– Гей, Чубчику! Рудий! Ану за мною!
І баба впевнено пішла до поваленої огорожі розтрощеної ферми.
– Та де ж він? – шепотіла. І псам: – Шукайте! Шукайте! Десь він поряд… Чую…
Рудий першим загавкав, потім заскавчав тихо, мов заплакав.
Баба Килина дошкандибала до собаки.
– Де?
Пес замахав хвостом, тицьнувся носом просто в землю в кутку колишнього корівника.
Баба схилилася.
– Господи всемогутній…
У кутку лежав непритомний Сергій.
Баба обережно зняла зім’яте, брудне простирадло…
– Ой, дитино… Що ж ти наробив собі…
Перехрестилася й потягла хлопця до мазанки. Біля порога лишила, а сама в хату. Повернулася з кухликом глиняним. Трохи з кухлика хлопцеві до рота влила, що лишилося – на рушник, а той рушник – Сергієві між ноги.
Далі рядно на землі розстелила й довго силкувалася хлопця на нього перекласти. Ледь упоралася. Потім прив’язала хлопця до рядна, сама за край учепилася та псам:
– Чого чекаєте? Хапайте скоріш! Поспішати треба.
І потягли втрьох.
Після ночі безрезультатних пошуків на ранок неділі вся Шанівка зібралася під постаментом.
Командував Залусківський.
– Тре’ корів подоїти, худобі дати… Чоловіки будуть далі шукати, а баби – по хатах. Швидко все зробіть і до чоловіків приєднуйтеся.
Мамка ледь на ногах тримається, а протестує:
– Ні, я шукатиму. В мене донька вдома все зробить. І ще комусь допоможе. Давайте вже далі шукати, бо серце розривається.
– А де? – з такою гіркотою спитав татко, що мамка заплакала. А й справді? Усе навкруги оббігали. Наче крізь землю хлопці провалилися.
– Мо’, вони поїхали із села геть, – сумно сказала Ничипориха. – Онде як люди… Пам’ятаєте? Жили собі, а ранком прокидаємося – ще одну хату покинуто. І все нишком. Жоден не казав: «Поїду із Шанівки!» Мо’, й вони?..
– Не вірю! – закричала Тамарка, як навіжена. – Мій Сергій нікуди із села не збирався. Не збирався!
– Не вірю… – прошепотіла безсила Раїса. Вона сиділа просто на землі і притискала до грудей закривавлене простирадло.
– Устань уже, – Роман допоміг дружині підвестися. – Ще сама зляжеш, кому краще?
– А може, тобі й краще, – із шаленим вогником ув очах раптом заговорила Раїса. – Ти ж розлучитися хотів… У покинуту хату перебратися… А синочок заважа-ав! Ой, і заважав тобі синочок єдиний, бо ж соромно тобі, паскуді, йому в очі дивитися. Та це ти його вбив! Ти, проклятий…
– Що ти верзеш, дурна?! – Роман брови звів, руку в кишеню сунув, намацав пасмо волосся, стис його. – Я не те що інші… Вбивць не наймаю…
Мамка – очі на лоба, за татка вхопилася. Шепоче:
– Льончику… Як він узнав? Ти сказав?
– Чи я здурів? – татко каже.
А тут Ничипориха:
– Ой, дивіться! Дивіться ж! Іще не було такого… Це ж світ перевернувся!
Шанівці глянули туди, куди вказувала тремтячою рукою стара Ничипориха.
І побачили те, чого в Шанівці, дійсно, ще ніколи не було. Вулицею Імені Леніна до них ішла баба Килина з Рудим і Чубчиком.
– Матір Божа! – злякалася мамка. – Щоб Килина в Шанівку спустилася від своєї мазанки?! Це ж і справді світ перевернутися має.
На этой странице вы можете бесплатно читать книгу Село не люди - Дашвар Люко бесплатно.
Похожие на Село не люди - Дашвар Люко книги
- Клок-Данс - Энн Тайлер - Современная зарубежная литература
- По воле судьбы - Маккалоу Колин - Современная зарубежная литература
- Два лета - Эми Фридман - Современная зарубежная литература
- Вторая жизнь Уве - Бакман Фредрик - Современная зарубежная литература
- Элеанор Олифант в полном порядке - Гейл Ханимен - Современная зарубежная литература
- Поцелуй, Карло! - Адриана Трижиани - Современная зарубежная литература
- Оружейный остров - Гош Амитав - Современная зарубежная литература
- Подземная железная дорога - Колсон Уайтхед - Современная зарубежная литература
- Найти Элизабет - Хили Эмма - Современная зарубежная литература
- Уличный кот по имени Боб. Как человек и кот обрели надежду на улицах Лондона - Боуэн Джеймс - Современная зарубежная литература
